Одна відповідь на електронний лист допомогла перетворити невизначеність на рішення. Історія Світлани з України показує, як конкретна допомога та людський підхід можуть відкрити шлях до безпеки, спокою та нового початку.

Коли сьогодні Світлана прокидається вранці, вона відчуває спокій.
Без сирен. Без раптових пробуджень серед ночі. Лише звичайні міські звуки — ті, на які більшість людей навіть не звертає уваги. Для неї ж вони означають головне: вона в безпеці.

© Міжнародна організація з міграції, 2026 / Filip Nagy

Світлана родом з Ірпеня, міста неподалік Києва. До війни вона жила спокійним, впорядкованим життям разом із чоловіком Антолієм. Працювала веб-розробницею, він — техніком на виробничій лінії заводу. У вільний час Світлана читала книги, в’язала, дбала про родину. Їхній син Андрій займався бальними танцями, і вся сім’я підтримувала його захоплення. Це було звичайне сімейне життя — з роботою, буднями та відпустками. Тепер вона знає: воно було безцінним.

Упродовж усього життя Світлана живе з проблемами зі здоров’ям. Із дитинства вона має захворювання легень, а у 2009 році їй діагностували розсіяний склероз. Попри це, вона працювала, будувала плани й жила активним життям. Війна змінила все.

«Тепер я навіть не уявляю, як ми це пережили», — каже вона, згадуючи перші місяці після початку повномасштабної війни.

Спочатку разом із чоловіком вони переїхали до Закарпаття, згодом повернулися до Ірпеня. Постійний стрес, безперервні обстріли та ночі, що раз за разом переривалися сиренами, виснажували. Сон став розкішшю, а спокій — чимось далеким. Світлана відчула, що більше не справляється — ні психологічно, ні фізично. Її стан здоров’я погіршився настільки, що часткова інвалідність стала постійною.

© Міжнародна організація з міграції, 2026 / Filip Nagy

Думка про виїзд з України з’являлася дедалі частіше. Тим часом їхній син Андрій уже навчався у Словаччині, в Економічному університеті в Братиславі. Близькість до нього поступово стала єдиним можливим шляхом уперед.

Рішення не прийшло миттєво. Йому передували довгі пошуки інформації, запитання без чітких відповідей і страх перед невідомим. Світлана почала з’ясовувати, які в них є варіанти і хто може допомогти порадою. Під час одного з таких пошуків вона натрапила на Міжнародну організацію з міграції (МОМ) у Словаччині. Вона написала електронного листа.

Відповідь, яку вона отримала, була чіткою, корисною та людяною. Вона містила інформацію про можливості проживання та конкретну підтримку після приїзду. МОМ співпрацює з кількома закладами тимчасового проживання та може на певний час допомогти з розміщенням і покрити витрати на житло для людей у складній ситуації. Завдяки цій підтримці невизначений намір перетворився на реальний крок.

«Цей лист дав мені сміливість», — говорить вона. «Впевненість, що коли ми вирушимо, на іншому боці нас хтось чекатиме. Що ми не будемо самі».

© Міжнародна організація з міграції, 2026 / Filip Nagy

Влітку 2025 року вони остаточно вирішили виїхати. Зібрали речі, сіли в автомобіль і вирушили вночі. Після шістнадцяти годин дороги вони прибули до місця тимчасового проживання в місті Мартін. Втома була неймовірною, але полегшення — ще сильнішим. Уперше за довгий час Світлана змогла спати всю ніч. Без страху.

У Мартіні вони прожили близько пів року. Саме там для Світлани почався переломний етап. Окрім житла, вона отримала підтримку, яка допомогла їй зорієнтуватися в новому середовищі: допомогу з соціальними виплатами, медичною допомогою, перекладом в установах та у лікарів. Це були практичні речі, з якими без супроводу та допомоги МОМ впоратися було б надзвичайно складно.

«Без цієї підтримки я б не змогла рухатися далі», — говорить вона відверто.

Через кілька місяців Світлана з чоловіком переїхали до Братислави, щоб бути ближче до сина. Андрій допоміг їм знайти орендоване житло та адаптуватися в місті, яке вже добре знав. Антолій швидко знайшов роботу техніком на харчовому підприємстві — за фахом, який мав ще в Україні.

Для Світлани переїзд до столиці також означав кращий доступ до медичної допомоги. Після тривалого часу їй нарешті вдалося потрапити до профільного спеціаліста й знову системно зайнятися своїм здоров’ям. Допомогло й те, що в Братиславі вона знайшла лікарів, з якими могла легко порозумітися, а також відчула відкритість і готовність допомогти з боку словацьких медиків.

Сьогодні Світлана проходить курс перекваліфікації та готується повернутися до роботи у сфері веб-розробки. Робота з дому має для неї особливий сенс з огляду на стан здоров’я. Вона хоче знову працювати, заробляти та відчувати себе корисною.

© Міжнародна організація з міграції, 2026 / Filip Nagy

«Нарешті я сплю спокійно і прокидаюся з відчуттям задоволення», — каже вона.

У вільний час вона повернулася до дрібниць, які завжди любила — читання, в’язання, догляду за рослинами. Вона спостерігає, як її син просувається у навчанні, і сподівається, що колись він знову повернеться до танців, які так багато для нього означали. Для себе вона має лише одне бажання — щоб колись з’явилися ліки від її хвороби.

Її історія — не про гучні слова чи драматичні повороти. Це історія однієї відповіді, що прийшла вчасно. Людей, які допомогли в потрібний момент. І повернення до звичайного життя, яке поступово знову стає можливим.

«Словаччина — добра країна», — говорить вона наприкінці. «Вона нам близька. І завдяки людям, які тут допомагають, ми з самого початку не відчували себе загубленими».

За підтримки народу Японії.